Автор: Лукʼянчук Вікторія Володимирівна

Я— музей імені всіх, кого коли небудь любила. Старі експонати вживаються в роль і досі паплюжать життя. Страж мого серця напився і зіпсував мої крила  Консьєржка суворо дивилась й жадала такого буття. В музеї доволі пусто, нових людей тут нема Витвір мистецтва упав і прямує прямо в смітник Сумні перехожі жадають ніжності і вина Слів…

І нехай моє слово тепер задзвонить у бубен: Ми актори в театрі; ці ролі нам дуже тісні. Тут згоріла вся труппа, згоріло усе, що ми любим  Ми горіли під вірші і добре забуті пісні. Карнавал різнобарвʼя: ось тобі сміх і страх Мотузки завʼязались петлею на ніжній шиї. Присмак крові й металу тепер на моїх губах …

І я можу бути наступна, Якщо доросту до ідейности. Мій голос кричатиме в рупор А потім мене убʼють.  Та смерть за ідею— солодка Й на стінах палкої буденности Немов на священних скрижалях Наступні писатимуть путь. 19.07.24

Хай би скільки в мені не лишилося світла, Ця війна застилає пітьмою. Мої мрії рясні розпахнулись як вікна  І загинули разом зі мною. Мабуть я в цій війні розмежуюсь, розтану  Розітруся барвистою плямою. На розлогій землі розростуся мостами, Стану світлом чиїмось чи раною.  Хай би скільки мене не вбивала війна Все ще житиму я! Все…

Хочеться, з рештою, зняти із себе кайданки, Дихати вільно настільки,наскільки зможеться! Вийти за межі власного розуму, зняти рамки Чорне розбавити білим, якщо захочеться. Зарити у землю усі установки-ґрати  Напитися сонця чи сонце знайти у собі. Свобода це те, чого в нас не зможуть забрати, Якщо вона вже у  Тобі. 19.06.24

/Я безхарактерна/ Я чіпляюсь за все що чіпляє і вабить. Міряю власне его й виношу його за дужки. Скільки потрібно випить вина щоб нарешті собі не зрадить? Страх не тримає вірність, він плавить її на стежки.   Я розсипаюсь; я розтікаюсь; Між пальцями я — пісок. Хвилі солоні тримають за руку— Дай мені ще ковток….

Я ніяк не второпаю нащо мені стільки болю? Достеменно відомо,що я не титан, я— людина! В цьому світі я танго танцюю по мінному полю Із рядками під руку, що вбити хотіла Й Не вбила. Журавлями здіймаються мрії. Прямують в небо. /я забула як жити серед людей не живих!/ Я в своєму стражданні безсила. Вся сила…

Я від життя вже вхопила дві склянки солі, Ти будеш третя: давно вже солодке не їм. Хочу втонути я, будеш моїм Чорним морем? /Даю тобі рівно сім днів/   А після давай розбивати на друзки все! А після давай розпивати чуже вино. Ти океан, я— хвиля й мене несе /Чорт забирай, втопитися тут не дано./…

Ти мене перечекай, перетни. Хай твої очі наповняться стиглими вишнями. Дощ перетворить в багнюку твої сліди,— Я так хотіла б кохати тебе як ближнього.   Скільки потрібно любові твоїй монет? /В цьому саду бракує сліпого сонця/ Шафі твоїй пасуватиме мій скелет— Розкради мене на метафори, не соромся.   Розклади мене на епітети вправно, чемно. Прощавай….

Крокую в безодню маленькими кроками. Дивлюся на небо химерне звисока.  Всесвіт забитий брудними стоками, Всесвіт кричить, але тихо так.   Міряю будні чужими штампами,  Нам вже не довго лишилось гратися. Вся моя сутність лежить між датами— Прагне нарешті комусь піддатися.   Ваша любов вже свербить по тілу Буду відверта. Потрібно вмитися. Тут все не так,…